Природно, як і в більшості європейських держав, в Іспанії зараз весільних традицій дотримуються вже далеченько не так непохитно, як це бувало в минулі часи. Хоча, може, для іспанських молодят це не так погано, так як ще в кінці дев’ятнадцятого-початку двадцятого століття веселощі одруження для свіжоспечених подружжя могло перевтілитися в жах під радісні кліки односельців … Але, про все по порядку.

Потрібно сказати, що звичаї іспанців тих пір були досить жорстокі: якщо юнак і жінка починали подобатися одне одному, втаїти симпатію і зароджуються справи було фактично нереально — за ними сходу встановлювався контроль і про поцілунки можна було і не мріяти; максимум, який могли для себе дозволити закохані — це триматися за руки, ну і то не при сторонніх.

Батько дружини міг влаштувати типовий «кастинг» кандидатів у женихи: в певні дні юні люди могли приходити до вподобаної дівчини, розмовляти з нею, співати для неї пісні, а жінка повинна була зробити власний вибір. Сватання відбувалося за участю свата або свахи — самі улюблені ролі в ньому не сприймали. Потім мало місце трикратне оповіщення всіх односельчан в церкві про те, що такі-то і такі-то вирішили одружитися.

Як і вся культура Іспанії, весільний бенкет тут — це буйство фарб, веселощі і задоволеність. Але юні іноді піддавалися воістину запеклим мистецтв власних односельців. Так, викрадення дружини було тут не просто развеселой жартом, а реальною небезпекою зірвати першої подружньої ніч. Тому юні дружини пробували то бігти кудись, то приховати місце власного першого спільного нічлігу — в неприємному випадку їм би просто не дали спокою: молодь могла провести під їхніми вікнами тривалий час, б’ючи в вікна, кричачи і прагнучи вибити двері.