«Початківці поети наслідують, зрілі — крадуть».Томас Еліот, поет.

Плагіат — актуальна проблема ери копіпаста. Як люди ставилися до неї протягом осяжній історії? Одне і те ж явище виглядало зовсім по-різному в різні часи.

Плагіат в античності та середньовіччя

Колись латинське слово plagiarius означало правопорушника, який викрадає людей і реалізує їх в рабство. Плагіату, як ми усвідомлюємо його на даний момент, у той час не було і не могло бути в принципі: освічені люди відмінно розбиралися в образотворчих мистецтвах, творів було мало, неважливо яка цитата сходу була б пізнана. Більш того, освіта в галузі мистецтва полягало в копіюванні видатних зразків, заучуванні текстів, словесних оборотів і тез. Оратори послідували Цицерону, поети — Пиндару і Анакреонту, філософи — Аристотелю.

Плагіат був фундаментом стародавньої культури і, таким макаром, став основою сучасної європейської цивілізації. Сонце крутилося навколо Землі, світ був непорушний і містив усередині себе якусь кількість бездоганних важкодоступному зразків, божественних в буквальному сенсі слова. Наприклад, твори Вергілія використовувалися Сівілла для прорікань. Ім’я ще одного компілятора нікого особливо не зацікавлювало, питання авторства не стояв. Такий був дух ери. Творцям давньоруських літописів і в голову б не прийшло ставити в самому низу сувою свій підпис.

Плагіат в епоху Відродження

Зрушення у справі копірайту розпочалися в епоху Відродження, коли творчі люди примножилися і почали між собою змагатися. Наприклад, до 1600-м рокам живописці стали підписувати свої картини.

Копіювання та заучування раніше представляли собою єдиний спосіб утворення. Копіювати для творчих людей було так само природно, як дихати, але сакральне значення творів мистецтва подрастерял і кожен норовив відзначитися на мистецькому Олімпі чимось незвичайним. Творці почали уважно дивитися, щоб ніхто не вкрав у їх творчу спадщину.

Після багатьох століть творчої анонімності маятник авторських амбіцій повернувся у протилежний бік. Звинувачення в крадіжці текстів або думках сипалися, як з відра, при цьому вони були млосними видами і причинами для численних судових позовів і дуелей.

Неув’язка плагіату стала живо всіх зацікавлювати. Критики і біографи почали копітко вчити твори класиків, без зусиль відшукуючи бажані підтвердження, чим і займаються аж до цього часу. Зараз посеред величезних плагіаторів числяться, наприклад, Шекспір, По, Лонгфелло, Бічер-Стоу, Лоуелл і Джек Лондон. З відносно нових відкриттів — Мартін Лютер Кінг, скомунячили докторську дисертацію. Мали місце з боку педантів сором’язливі пропозиції позбавити його посмертно наукового ступеня були без коливань відкинуті науковим товариством з суджень політкоректності.

Сучасне ставлення до плагіату

З плином часу питання плагіату були розроблені детально. Кримінальний плагіат розділився на безневинні алюзії, ремінісценції, парафраз і цитату, хоча в самих грубих проявах залишився плагіатом. В цілому ж «негідник плагіатор» перевтілився в «вузького майстра ремінісценцій». Що розумно — у такому вузькому питанні, як ідеї та образи, дуже важко відшукати кінці.

Наприклад, написала Лена Суржикова пісню «Я не збрешу» для Караченцова, а пізніше цілий приспів без конфігурацій виявився в пісні «Бель» мюзиклу «Нотр-Дам де Парі». Ремінісценція це, цитата або злий умисел — ні усвідомити, ні обгрунтувати не можна.

Дуже багато на даний момент інфи відклалося у кожного з нас в голові, щоб покладати на те, що осяяла нас блискуча думка — наша власна.

Не так здавна Південноамериканська історична асоціація попросила доктора Майкла Роусон з Інституту Вісконсіна в Медісоні створити педагогічну стратегію, яка посприяла б студентам уникати плагіату. Доктор зробив чудову розробку, але незабаром з’ясувалося, що вона суцільно плагіат в більш ранніх дослідників. Стали розбиратися, і виявилося, що і ці творці використовували чужі ідеї. В остаточному підсумку махнули рукою і зобов’язані були визнати, що простежити авторство до першоджерела нереально.

Зараз усіх турбує не плагіат, а копірайт. Іншими словами не авторство, а авторське право — право комерційного використання і копіювання. Авторство ж — річ відносна. Хто такий Бенксі, цей чудовий живописець — одна людина або ціла група товаришів? Хто творець написаних «літературними неграми» детективів з іменуванням користується популярністю нашої письменниці на обкладинці? Відповіді нема і ніколи не буде — хоча справа тут прозоре, як діамант Кохінор, і таке ж комерційно вдало.