За час існування цивілізації, як на буденному рівні, так і в науці, склалося величезна кількість подань про те, як відбувається формування і розвиток особистості. Це велика кількість обгрунтовано зовсім різними підходами до осмислення і тлумачення, як неупереджених рушійних сил цього розвитку, так і до обгрунтування психологічних імпульсів, які керують поведінкою кожного окремого індивіда, і які мають суто особистий характер. У дослідженні природи особистого розвитку принципово усвідомлення і кроків, і закономірностей, і багатьох інших подій, які, так чи інакше, детермінують формування і розвиток особистості.

Таких, що сформувалися точок зору, так багато, що сучасна наука для найкращого їх дозволу, вживає спосіб систематизації теорій розвитку людини і особистості по ряду загальних для їх ознак.

Роздивимось деякі з них виходячи з переконань фіксації більш істотних відмінностей і наукових цінностей.

Психоаналітична теорія розглядає формування особистості як закономірний процес, в процесі якого відбувається природне пристосування людини до життя в рамках того середовища, яка властива йому як біо виду. Як стверджує один із засновників даної концепції З. Фрейд, в рамках цього процесу відбувається генезис певних захисних функцій і узгодження з ними, укладених в людині потенцій по задоволенню потреб.

В узгодженні з концепцією рис, самопізнання і розвиток особистості пов’язане з процесом прижиттєвого формування особистих рис, який ніяк не корелює з жодним з відомих біо процесів. Цінність причин в рамках даного вчення зрушать убік суспільного оточення, соціуму.

Концепція громадського навчання майже у всьому пригадує те, що сучасна психологія і соціологія іменують процесом соціалізації. Відповідно до такого погляду, особистісний розвиток — це, спочатку, непреривавшуюся процес освоєння людиною певних способів та методів взаємодій і стереотипів суспільної поведінки. При всьому цьому на 1-ий план висуваються форми міжособистісної взаємодії людей.

Розглядаючи формування і розвиток особистості, психологія феноменологічного напряму і її гуманістичний напрямок інтерпретують це як руху людини до власного «Я-зразком», при цьому, зміст цього еталона залишається дуже розмитим і обгрунтована не тільки лише соціально-культурними чинниками, та й психофізичними.

У другій половині минулого сторіччя стали поширюватися і отримувати все величезну популярність інтегративні концепції розвитку особистості. Вони ще не мають закоренілих заголовків, тому їх можна зустріти під виглядом екуменістіческого погляду на природу людини і процеси його розвитку, багато її нюанси знаходяться в космологічних побудовах, інтегративний підхід застосовується і в рамках якихось теологічних вчень.

Інтегративна концепція прагне до об’єднання різних, вже сформульованих точок зору на те, як здійснюється формування і розвиток особистості. В її рамках здійснюється спроба розгледіти цей процес виходячи з переконань системного усвідомлення. Однією з найбільш відомих теорій інтегративного розвитку є вчення відомого південноамериканського психолога і соціолога Е. Еріксона. Цей вчений довів так іменований епігенетичні принцип, в основі якого лежить гіпотетичність уявлення про те, що особистість у процесі розвитку проходить послідовність певних фаз, які за власним змістом властиві всьому населенню землі. Ще одна фаза, звичайно, закінчується кризою, фіксує заслуги людиною всіх вимог, які можуть бути до нього пред’явлені на даному етапі розвитку в рамках даної соціокультурного середовища.

Таке формування і розвиток особистості Еріксон трактував як істотне перетворення внутрішнього світу, системи стосунків з навколишнім соціумом і природою, які стають просто спостережуваними рисами людського характеру, його поведінки і мислення. Всього таких перехідних точок-криз Еріксон виділив вісім, на базі аналізу важливих вікових конфігурацій, які характерні гнітючому числу людей. Оцінюючи концепцію Еріксона в цілому, слід визнати, що, претендуючи на роль інтегративного погляду на процес формування особистості, вона не позбавлена від впливу психоаналітичної теорії.