Стародавні з дійшли до наших днів римські джерела права — це закони, видані римськими царями. Одним з важливіших законів тих пір прийнято вважати Звід законів дванадцяти таблиць. Цей історичний документ вчені відносять до середини V століття до н. е.. У той час римське право було вже вірно відокремлено від релігійних догм.

У Триста шістьдесят-сім році до н. е.. Грома Цекс видав закон, згідно з яким в перший раз була введена така посада, як претор. Претора вибирали раз на рік, а кандидатами на цю посаду були в головному преторські едикти. Особа, обрана на посаду претора, могло, при необхідності, доповнювати джерела права і на власний розсуд визнавати застарілі закони невідповідними сучасним потребам суспільства.

Такий вираз, як «джерела римського права», може вживатися і для позначення джерел зания права тих пір. До таких джерел відносяться документи юридичного порядку, наприклад, одіфікація, видана царем Юстиніаном, також твори юристів і особливо праці римських істориків: Тацита, Амміан Марцеллін, Тита Лівія. Також великий ентузіазм для науки становлять такі джерела римського права, як роботи ораторів, письменників і філософів античності.

Необхідними джерелами дослідження римського права є дійшли до наших днів написи на камені, дереві і бронзі («Гераклейського таблиця»), на стінках будівель (написи, виявлені при розкопках м. Помпеї) і т. д. Починаючи з другої половини XIX ст. знайдені написи почали публікувати у виданні «Corpus inscriptionum latinarum», що об’єднував і класифікувати наявні історичні документи. Джерела римського права копітко вивчалися, і так як римське право лягло в базу цивільного права багатьох європейських держав, то цілком природно, що його джерела стали об’єктом дослідження для правознавців тих пір.

Давнім джерелом права в Римі прийнято вважати сукупність правових звичаїв і норм. Сучасна теорія права під терміном «правовий звичай» метикує правило поведінки, яке сформувалося в результаті його довгого впровадження і визнане державою і суспільством в якості обов’язкових для всіх правила.

Перераховані вище ознаки притаманні і для правового звичаю в Старому Римі. Впізнаваний римський юрист Юліан свідчив про давність впровадження того або іншого звичаю і спільної неговіркого згоди на його застосування.

Норми римського права містили в собі традиції протцов; буденну практику; звичаї жерців; звичаї, що склалися в практиці магістратів. Буденне право, яке було в Римі в імператорський період, називають терміном «consuetude».

У Римі буденне право довгий період часу гралося значну роль в питаннях врегулювання суспільних відносин. Правові звичаї і норми визнавалися державою і суспільством врівень з законами.

Не рахуючи звичаєвого права в старий період в римському суспільстві в якості джерел права застосовувалися закони. Спочатку такими законами були різні законодавчі акти, які зазвичай приймалися народними зборами і затверджувалися Сенатом.

При одноразовому співіснуванні правових звичаїв і законів у суспільстві з’являється закономірне питання про те, яким чином співвідносилися між собою ці джерела римського права?

У мешканців Старого Риму не викликало ніяких коливань, що хоч якийсь закон міг бути скасований правовим звичаєм. Юристи тих пір також вважали, що використовуваний тривалий час правовий звичай може в разі необхідності скасувати закон.

Джерела римського особистого права копітко вивчаються сучасними істориками, і їх дослідження здавна прийняло масштаби окремої галузі науки.